[sticky post]Бінго!
picterman

Незручне питання.
picterman
 "Відповідь тим, хто розповідає, що "мова не на часі бо в АТО воюють і рузькаязичниє" (с) - народ, я вибачаюся, але на мою думку саме "рузькаязичниє" і повинні там воювати, бо саме їх ху.ло "рятує" і саме завдяки їх "рузькаязичнай чєлюсті" (с) в країні війна. Її немає там де "мовкают" (с). Вона є там, де "разгаварівают", то нехай, блядь, виправляють СВОЇ помилки!
А помилки, як відомо "виправляють кров'ю" (с).

Я вибачаюся...

І, до речі, "бізнес разгаваріваєт на руськам язикє" (с) це з тієї ж опери - ви перетворили країну в кацапську шахрайську-бандитську клоаку "бізнесменів" рабіновічєй-розенблатів. "Недорага" (с)
Але хахлам це важко зрозуміти...

Тому тут точно не вибачаюся!"

«нє ім, блядям, учіть нас родіну любіть» (Боря Філатов).
picterman
Не нам, бл@дям

Юрій Винничук


Ми ще довго будемо вихаркувати з себе русскій мір разом із совком. Можливо, доти, доки не мине сорок біблійних років від часу неволі, а може, на років десять довше, бо все десятиліття 90-тих – це була суцільна стагнація як культурна, так і економічна. Буйним цвітом розквітав олігархат, але не було українських книжок, українських фільмів, українського телебачення.

 

Кучма, який, будучи депутатом, писався в паспорті «русскім», уже йдучи на президента, різко поміняв національність. Але при цьому не перестав бути кондовим русскім мужичком з усіма атрибутами середньостатичного жителя Клязьми чи Рязані – з оцими усіченими кінцівками слів, з сентиментальними підспівками у Кобзона і Яна Табачніка, з томним умілєнієм на адресу Євтушенка.

 

Авжеж, совок був його молодістю. Що тут дивуватися? І я навіть не дивуюся тому шквалу негативу, який вихлюпнувся на адресу В. В'ятровича, аж до намагання поставити йому діагноз і вжитого в пориві пристрасті істеричного вигуку «нє ім, блядям, учіть нас родіну любіть» (Боря Філатов).

 

Про яку саме родіну мова йшла, важко здогадатися.

 

Я це розумію так, що не нам, блядям, дозволено вказувати їм, русскім людям (не має тут значення справжнє етнічне походження), що слухати і ким захоплюватися!

 

Та з цим ніхто й не сперечається. Бо ж Богу-душу-винний В'ятрович навіть не намагався щось вказувати чи боронити і не закликав до якихось дій. Всього тільки й сказано було про мацаки «русского міра». Які пролазять нам в душу, незважаючи на всі війни, на пам'ять про Голодомор і Сандармох. Ми з цими совковими присосками живем і ще будемо якийсь час жити. Доки останній з вас, нє-блядєй, не помре.

 

Бо вже ні наші, ні ваші діти, а понадто онуки не розділяють усіх цих совкових захоплень. Сьогоднішні підлітки вже навіть не хочуть читати Майн Ріда, Купера, Жуля Верна, Веллса та інших кумирів нашого дитинства, за якими ми полювали. У них інші вподобання.

 

І тут не йдеться про те, що Висоцький поганий. Що ж, я теж його слухав свого часу, але вже давно не слухаю, як тільки з'явилася в мене антена на Польщу, і я побачив інший світ. Чому мені російський шансоньє мав би бути ближчим за польського чи французького? Тим, що співав про наші болячки?

 

Звісно, ви собі можете скільки завгодно пишатися своїми кумирами. Бо ви, вважаючи себе українцями, не перестали бути росіянами. Ви щасливі, бо у вас були Висоцький, Окуджава, Ґаліч і т. д. А от наших співаків та композиторів ви повбивали, починаючи з М. Леонтовича і закінчуючи Ігорем Білозором.

 

Ви можете скільки завгодно боготворити Булгакова, який ненавидів нас, аборигенів цієї землі. Бо в той час, як він собі міг вільно творити, писати те, що йому хотілося, українські письменники його рівня вже лежали у вічній мерзлоті.

 

За Пєрєстройки російські письменники пачками почали витягати з легендарних шухляд написані ними твори. Шухляди українських письменників, за окремими винятками (Борис Антоненко-Давидович), були порожніми. Бо та свобода, яка височайше була дозволена в Москві, не була дозволена в Києві чи Львові. Лише шухляди тих, хто так і не пробився за совка зі своїми творами і не належав до Спілки письменників, були повними.

 

Великий дисидент Висоцький їздив собі по світах, харчувався з партійних розподільників, жив від пуза. Самі кагебісти й партійні бонзи ним захоплювалися. Це був їхній кумир, якого вони дозволили плебеям. Наші барди в той час могли збиратися лише по хатах і в дуже вузькому колі щось подібне співати.

 

А які країни відвідав Володимир Івасюк?

 

Не нам, блядям, звісно, про це говорити.

 

Вам начхати на те, що Булгаков зневажав українців. І в жодній країні, яка себе поважає, ніхто б не дозволив ставити пам'ятник чи відкривати музей своєму ворогові.

 

Але не нам, блядям, учити вас «родіну любіть».

 

Бо вона, очевидно, в нас різна.

 

Я ніколи Булгаковим не захоплювався з тієї простої причини, що мав значно ширші читацькі обрії, аніж ті, хто читали лише українською та російською. Я ж і такі, як я (Микола Рябчук, Олег Лишега, Грицько Чубай), читали ще й польською, чеською і словацькою, нам були відкриті модерні письменники всього світу. Ще заки окремі з них з'явилися російською, ми вже їх прочитали.

 

То що для мене Булгаков?

 

Колись Інна Богословська, яка має свою думку про все на світі, на шоу Шустера розповіла, що Україна перед світом може гордитися двома іменами: Булгаковим і Малевичем. Правда, з більшим успіхом можна було назвати Джозефа Конрада та Шмуеля Агнона (нобелівського лауреата), куди відоміших на Заході, ніж Булгаков, якого ніхто там не має за першорядного письменника. Причина та, що людина, начитана у світовій літературі, легко побачить усю вторинність роману «Майстер і Маргарита».

 

Чому француз має захоплюватися Булгаковим, якщо багато образів і сюжетних ходів той запозичив із роману П'єра Мак Орлана «Нічна Маргарита», виданого у Москві в 1927 р.? Головні герої тут професор Георг Фауст, що продав душу дияволу (таємничому Леону, який, звісна річ, накульгує) і завдяки цьому перетворився на молодика, та руда красуня Маргарита. Спаде на думку французові й роман Александра Дюма «Жозеф Бальзамо».

 

Американець, читаючи Булгакова, відразу згадає «Таємничого незнайомця» (1898) Марка Твена, особливо бал і спільні філософські ідеї. Німецькомовний читач помітить безліч ремінісценцій з роману Густава Майрінка «Ангел Західного вікна», а хтось іще начитаніший буде просто ошелешений дивовижними збігами з «Пригодами авантюриста Гуго фон Габеніхта» класика угорської літератури Мора Йокаї (1825-1904). Тут маємо і теологічні дискусії, схожі на ті, що велись на Патріарших, і версію про те, що Ісус був містифікатором, а справжнє його ім’я Йошуа Бен Ганоцрі, тут і бал у Сатани, і відрізані задля розваги голови, і зникаючі гроші, і жінка на кабані, і польоти відьом.

 

Одне слово, з Булгаковим проблема. Зрештою, як і з Пушкіним, якого французи не сприймають, вважаючи звичайним епігоном французької поезії. Чимало класичних віршів Пушкіна, у тому числі «Письмо Татьяны» – це переспіви з французької.

 

Але що нам заграниця? Наші дітки й так не будуть вивчати Еваріста Парні чи Андре Шеньє, яких переспівував Пушкін. Вони будуть вивчати вірші, де Анна Керн – ах! «мимолетное виденье», «гений чистой красоты», але ніколи не дізнаються про лист, в якому поет згадує мадам Керн, «которую с помощию Божьей я на днях поёб».

 


Бо не нам, блядям.

 

28.01.2018

https://zbruc.eu/node/75924

MAIDAN'2014. КОКТЕЙЛІ ГРУШЕВСЬКОГО. 19.01-26.01
picterman

Ця істота - "новий мер" міста Чернігова.
picterman
Харя "нової влади" (с)!







Цей скот був обраний у ВР в 2004 від Ющенка потім був призначений ним головою обласної адміністрації, потім був обраний знову у ВР і перебіг до регіоналів з якими дружно весело та одноголосно проголосував за "диктаторські закони" 2014 року...

Потім перебіг до петі і від нього переміг колишнього мера та комсомольця Соколова...

Це просто пздц....
А там таких роликів, які назнімав місцевий телеканал - "тисячі годин" з такими "виступами"....

Це просто пздц....

"ЯКІ СИМПТОМИ СВІДЧАТЬ ПРО ВМИРАННЯ МОВИ?" (с)
picterman
http://www.uamodna.com/articles/yaki-symptomy-svidchatj-pro-vmyrannya-movy/?utm_source=daily&utm_medium=email&utm_campaign=20171216

В Червоній Книзі найсумнішими є перші, власне червоні її сторінки, куди заносять назви тих видів рослин і тварин, які повністю зникли. Чимало з них могли б і не потрапити на ці сторінки, якби загрозлива ситуація була вчасно зауважена та осмислена. Однак людська свідомість є надзвичайно інертною – так, у деяких країнах премії за знищення певних видів тварин продовжували призначати й через десятиліття після їхнього остаточного зникнення…

Якщо дикі тварини мешкають здебільшого в малодоступних лісах і горах, то мовами користуються суто в людському середовищі де, здавалося б, наочно видно всі зміни. На жаль, і в цьому випадку масова свідомість не встигає за реальністю. Нераз буває, що становище мови кардинально погіршується, але її носії цього не бачать, або принаймні поводяться так, ніби не бачать.

…Фінська журналістка А.-Л. Лаурен свою книжку "У горах всі рівні" (Львів, ЛА "Піраміда", 2012) присвятила сьогоденню народів Російського Кавказу. Ось, приміром, її "замальовки" з Кабардино-Балкарії: "Найвищий привілей кавказьких мов – домашнє спілкування. Поза домом – у школі, на роботі, у політиці та науковому світі – котирувалася винятково російська мова. Так триває понині.

Схоже ставлення до рідної мови домінує не лише у вищих суспільних колах, але й серед простих кавказців. Коли я цікавлюся у Сетгалі, чи не шкода йому, що немає шкіл з кабардинською мовою викладання, він не розуміє суті запитання. Кабардинська, мовляв, нікуди не поділася, нею ж розмовляють удома!

- Але ж мова, якою спілкуються тільки в родинному колі, недовго зможе проіснувати, - заперечую я. – Вона потребує важелів захисту. Має бути освіта цією мовою, інтелектуальний контекст її вживання, зрештою, повинна бути відповідна суспільна позиція…

Ніхто за столом, жодний з присутніх не розуміє мого занепокоєння! Їм невтямки, чому це кабардинська і балкарська мусять бути обов'язковим предметом для вивчення у школах – у республіці, яка називається Кабардино-Балкарією…" (с. 91)



далі...Collapse )

БАЙДУЖІСТЬ УКРАЇНЦІВ
picterman
http://www.uamodna.com/articles/bayduzhistj-ukrayinciv/?utm_source=daily&utm_medium=email&utm_campaign=20170811

Михайло Коцюбинський. Згадки про Романа Сембратовича.

Свій нарис про українського журналіста, публіциста, видавця, громадського діяча, популяризатора української літератури в німецькомовних країнах Романа Сембратовича, який прожив усього тридцять років, Михайло Коцюбинський розпочинає так: "Передо мною лежить фотографія, на якій ми разом ще так недавно сфотографувалися з Сембратовичем у Відні – його останнє передсмертне поличчя – і мені трудно повірити, що його вже нема серед живих, бо я ще чую його голос, бачу його рухи, ще мене обвіває атмосфера, насичена тисячами дрібних вражень, які разом викликають в уяві образ живої людини…".

Коцюбинський звертає увагу на хворобливий стан Сембратовича. А ще в нього хвора на сухоти дружина. Проте Сембратович зустрічає Коцюбинського у Відні, проводить з ним багато часу, розповідаючи про літературні справи, а потім вночі пише статті, редагує "Український огляд", редактором якого був. Здебільшого ці розмови зводилися до скарг Сембратовича про те, як важко йому дається випуск "Українського огляду":

"– Ви не можете собі уявити, скільки я маю клопоту з тим виданням… Мушу друкувати часопис не в Відні, бо тут дорого, а на Угорщині… Але тамошні складачі не знають добре німецької мови і роблять чортівські помилки та перекручують. Читаю 4-5 корект, сліплю очі, а все не певний, що буде врешті добре. Бо то читає Європа, треба, щоб усе було all right (гаразд) і з друкарського боку, і з боку стилю. На стиль та на добру мову я звертаю особливу увагу. Коли мені присилають матеріал (для "Українського огляду"), я мушу переробляти та виправляти так, що далеко легше написати статтю наново, бо у нас рідко хто добре знає німецьку мову, а деякі співробітники пишуть слов’янськими мовами, і мені доводиться перекладати. Та коли б хоч присилали. Часом просто розпука бере: треба випускати число, а матеріалу нізвідки. Доводиться самому або удвох написати цілий номер. А це мене мучить, бо один чоловік не годен добре всього зробити: подивишся – і там чогось бракує, і то зле, і того нема… Жадної моральної підпори. Пишу листи, звертаюсь на всі боки, благаю, даю теми… І що ж ви думаєте, з того? Ціле нічого! Одні мовчать, не одповідають навіть на листи, а другі хоч обіцяють, та нічого не присилають. По деяких місцях на Україні зав’язалися навіть комітети, щоб збирати матеріал (до "Українського огляду"), та ті заходи знов-таки скінчилися на самих добрих замірах. Так гірко почувати себе одиноким. Часом кажеш собі: пощо ти мучишся, чоловіче? Плюнь на все і струси порох з ніг твоїх. Але не можу. Що б там хто не казав, а я надаю велику вагу такому органові як наш. Бо, прошу вас, що про нас знала Європа? Хто, опріч Драгоманова, писав про муки пригніченого, зневоленого, занедбаного народу? Майже ніхто. А тепер заговорили. Видатні вчені, громадські діячі, поважна преса – підняли голос, повний обурення на гніт України, зацікавились невідомим досі великим народом, його минулим, теперішніми злиднями, його літературою".

Read more...Collapse )

Гарно сказав
picterman
 Мізинець знову дає мудру пораду:


"Хаос" це не яма. "Хаос" - це сходи. Багато хто піднімався по них - впали, і не змогли повторити спробу. Їх зламало падіння. Деяким було дано шанс піднятися, але вони відмовилися. Вони вчепилися в королівство Богів або Любові. Це ілюзія. Реальна лише сходи і підйом по них.

("Гра престолів" 3 сезон 6 серія)



"Не бийтеся на півночі чи на півдні. Боріться в кожній битві, скрізь завжди, у власних думках. Будь-хто ваш ворог, будь-хто ваш друг. Всі можливі варіанти подій відбуваються водночас. Живіть таким чином і ніщо не здивує вас - все що станеться це щось, що ви вже бачили раніше!"

("Гра престолів" 7 сезон 3 серія)

Сьогодні Сергію Нігояну могло б виповнитися 24 роки...
picterman
 

ЖИТИ ДАЛІ 31 липня 2017 Maksym Fedorchenko
picterman
UaModna:Жити далі


…Ось, здається, нарешті второпав. Муляло воно мені, навіть іноді ятрило боляче. Або ж, навпаки, несподіваною блискавкою осявало мене зсередини, по самісінькі вінця сповнювало геть іншим почуттям – на коротеньку мить, що живе блискавка, але ж як потужно! А що воно – хтозна; та завжди трапляється це зі мною влітку, і дедалі відчутніше. Щось безіменне чи досі неназване, незбагненне або понині незбагнуте – одне слово, "щось".

Та ж ось воно, те щось, назване-збагнуте. Чекання.

Колись давно чекання тривало весь рік, доки не починалося літо. А влітку його не було, в літі розчинялося все, сам я розчинявся, зникав у ласкавому сяйві, аби виринути з нього з першою осінньої прохолодою та знову розпочати те саме – чекання. Очікував я на літо, на сонце, на тепло, на просте своє дитяче щастя: село, лиман, вудки, скелі, таке.

Чекання тяглося невимовно довго – але воно не було порожнім нидінням, відрахунком часу, який щомиті наближає до очікуваного та водночас – зникає без повернення. Ет, "час" і "водночас"! – мабуть, в "часі" все відбувається "водночас", втім, що я знаю про час! А про чекання я знаю все.

Отже, восени, взимку та навесні гортаються, читаються, розглядаються та запам’ятовуються на віки вічні сторінки батькових і дідових книжок про риболовлю. Жовтуваті, шорсткі та негладенькі, наче дрібною риб’ячою лускою вкриті, вони тхнуть пилом і ледь чутно полином. Отим, сіро-сріблястим, гіркотно-запашним полином, що росте уздовж путівця, що відмежовує село від солонця. Ще – блукання нечисленними тоді крамницями, де торгують рибальським знаряддям, а я годинами роздивляюся ті десять вудлищ та кільканадцять номерів гачків, карабіни, грузила, волосінь, кукани, сітки, надувні човни та мисливські намети. Звісно, дитячий бюджет набагато скромніший за дитячі мрії, тож обираю ретельно, зважую, рахую, планую… марную час, одним словом. А що його тут стовбичити? – все одно візьму лише один рожево-сірий циліндрик гачків номер 7, його на цілий сезон вистачить, ось і всі закупи. Свинцю на грузила в селі не бракує, а волосіні тато ж привіз, та й не абищо – японське! Втім, справа не в закупах: оці крамниці – то музеї, доточені до книжок про риболовлю та моїх мрій, а ще – зал чекання на літо.

Read more...Collapse )





?

Log in

No account? Create an account